Цього тижня Полтавщина попрощалася з видатним митцем, заслуженим художником України, майстром графіки та живопису Сергієм Гнойовим. Його не стало в ніч з 22 на 23 вересня. Про смерть майстра повідомив його друг і колекціонер Олексій Петренко, пізніше оприлюднивши дату й місце прощання.
«Я малюю людей різних: і з крилами, і з собачими головами…», – говорив художник про свої роботи.
Дівчата, матері – жіночі образи на його полотнах впізнавані та глибокі, подекуди ліричні, романтичні чи трагічні. «Святі лики», як і звичайні люди, на картинах митця найчастіше сумні, з похиленими головами, але завжди сповнені життєствердної сили та внутрішнього сенсу.
Історик мистецтва, етнокультуролог Володимир Данилейко так говорив про Сергія Гнойового:
«Тут замало академічного рисувальницького вишколу, замало психоаналітики, аналізу соціуму, етноідеалів – потрібна всежиттєва сугестивна робота художнього інтелекту творця, потрібно, видиться, самовідданість ідентифікованого мислення українця…».
Хатній затишок, сільські мотиви чи міський антураж часто доповнюються квітами. Художник говорив, що барва не повинна бути пустою, а має стати повною і промовистою.
Роботи Сергія Гнойового звертаються до душі, торкають найтонші струни свідомості, зворушують і закохують в себе. Микола Підгорний, колега і друг митця, сказав під час ювілейної виставки Гнойового у 2007 році:
«… Усі представлені твори відображають досить важке життя, те, яке художники часто оминають, бо це дуже складно…».
І справді, роботи Сергія Гнойового глибоко українські, філософські, з підтекстом, з символами віри, минулого і майбутнього. Художник ріс у часи, коли про Україну і «українське» не говорили взагалі, бо це було заборонено. Тоді не одне відродження, та й не одне покоління було знищене.
ЖИТТЄВЕ КОЛО ХУДОЖНИКА
Сергій Гнойовий народився 5 жовтня 1954 року в селі Рибці під Полтавою. Закінчив Полтавську художню школу у 1972 році («У художню школу я чотири роки “відбігав” із Рибців до Краєзнавчого музею, не пропустивши жодного заняття…»,– колись згадував митець). Працював художником на підприємстві, доки в 1972 не був призваний до Радянської армії.
У 1975 році вступив до Ленінградського художнього училища імені В. Сєрова. По закінченні отримав спеціальність реставратора станкового живопису та почав працювати викладачем у художніх школах Ленінграда, а згодом – Сиктивкарі.
«Там, на далекій півночі, крізь заметілі й сніги, хуртовини та люті морози, він знайшов свою філософію: оспівувати рідну полтавську землю, синє небо, жінку-берегиню українського роду у власних художніх творах», – говорить художник Юрій Самойленко про творчість Сергія Гнойового.
Повернувшись додому, Сергій Миколайович поринув у мистецьке життя Полтавщини. З 1980 року стає постійним учасником обласних, багатьох всеукраїнських і республіканських художніх виставок у Ленінграді, Сиктивкарі, Києві та Полтаві. З 1985 стає членом Об’єднання молодих художників і мистецтвознавців при Спілці художників СРСР. Перша персональна виставка відбулася в Полтавському художньому музеї (зараз Полтавський художній музей (галерея мистецтв) імені Миколи Ярошенка).
«Коли дивишся на ці картини, то яскраво відчуваєш український стиль і дух. І причиною цього є, мабуть, не стільки хист, скільки патріотизм цього чоловіка. Якщо таких людей буде більше і в мистецтві і у політиці, то жити стане краще…»,– говорять про митця його друзі.
Колишній головний редактор журналу «Образотворче мистецтво» Микола Маричевський в одному із номерів видання назвав творчість Сергія Гнойового гідною найвищої державної премії – Шевченківської.
Останні років п’ятнадцять Сергій Гнойовий жив у селі: за його власними словами, «кинув Полтаву, бо там було багато людей». Можливо, йому невимовно тяжко було споглядати за постійним показовим патріотизмом, лукавістю та нещирістю всього, що відбувалося в місті, а можливо, він міг «більше сказати» глядачу, перебуваючи сам-на-сам «з небом та землею». Поруч з ним весь час була вірна та терпляча дружина Наталя.
СКОВОРОДИНСТВО В ХХІ СТОЛІТТІ
Сергій Гнойовий свідомо вибрав спосіб життя Сковороди: у 1996 році переїхав до села Дем’янівка (Котелевського району), де жив і працював до останніх днів. Ця місцевість була обрана не просто так. Сам митець говорив про себе:
«Живу в центрi Всесвiту, чомусь не в Києвi і не в Парижi, в мене своє коло. Зовсiм недалечко скіфська розрита могила, далi – давнi городища, далi Опiшня (а це річ серйозна, серйозніша, нiж я), далi Диканька з гоголівськими вiдьмами, з такою легендарною силою, а далi – Миргород, Решетилiвка i Полтава. От коло й замкнулося – а я в центрi».
Можна було б додати: зовсім поруч із Дем’янівкою – село Лихачівка, де в 1399 році відбулася найкривавіша битва в історії Східної Європи – литовський князь Вітовт бився із ханом Золотої Орди й зазнав поразки. Тож Сергій Гнойовий мав усі підстави вважати, що живе в центрі кола, а не на його околиці: саме тут відбувалися події, що визначали долю нашої землі.
Художник вибрав усамітнення, але самотнім він не був: до нього часто приїздили в гості друзі. Журналіст Андрій Буткевич, якому довелося гостювати в Дем’янівці у Сергія Гнойового, зауважив, що його обійстя не огороджене парканом: не від недбалості, а тому, що паркан заважав би милуватися сходом і заходом сонця.
Колекціонер Олексій Петренко згадує, як познайомився з художником. Розповідає про Сергія Миколайовича як про впертого, доброго, щирого та безкорисного друга, справжнього патріота «по самі вуха» та людину «широкої душі».
Він – один із тих, хто підтримував митця як друг та колекціонер. Петренко розповідає, що Сергій Гнойовий ніколи не був осторонь чужого лиха і продавав свої роботи, щоб допомогти в час біди нужденним. Він завжди передавав кошти, якщо дізнавався про хворобу друзів чи колег, був меценатом пам’ятника Мазепі в Полтаві.
«Для Сергія Миколайовича гроші точно були тільки засобом і ніяк не цінністю».
За його словами, останні два роки художник працював мало, але за два місяці до смерті пан Сергій попросив Олексія Петренка привезти йому порошок «бронзу» і «срібло», бо хотів написати «Хреста у квітах» (на сьогодні, на жаль, не відомо, чи почав митець роботу над полотном).
Художника пам’ятають як землероба («хоча на піщаних землях коло хати мало що росло…») і як затятого рибалку. До будинку Гнойового колеги часто приїздили на пленери. Колорит місця, в якому жив митець, можна побачити не тільки на його власних картинах, але й на полотнах його друзів («Сергієва криниця» – картина відомого полтавського живописця Валерія Мозока). На своїх полотнах митець віддає належне образам опішнянської кераміки та решетилівської вишивки.
ПІДХОПИТИ ОБІРВАНУ НИТКУ ТРАДИЦІЇ
Кожен, хто дивиться на полотна майстра, відзначає його творчий почерк. Зайве й казати, що його живопис не наслідує дійсність. Глядач, який любить картини, з яких хочеться стерти росу рукавом, імовірно, пройде повз полотна Сергія Гнойового. Але художник обрав цю манеру цілком свідомо.
Його картини, в яких проступають елементи кубізму (порівняймо складки одягу персонажів Гнойового і пам’ятник Шевченку перед Краєзнавчим!), не дають нашому сприйняттю рухатися звичним шляхом, вибивають його з колії, щоб ми подивилися на звичне явище свіжими очима й відкрили символічний зміст, що стоїть за ним.
Навіть якби ми не знали імені автора, то визначили б, що ці картини створив українець: настільки в них багато національного колориту – і в делікатній роботі з народними орнаментами кераміки та вишивки, і в узагальнених, але таких українських обличчях персонажів, що справді схожі на святі лики. І це невипадково, адже виглядає, що художник був добре обізнаний з сакральним мистецтвом: яскрава колажність його робіт дещо нагадує ікону: ті ж самі багато оздоблені ризи і потемнілий лик.
Ниточкою, яка зв’язувала Сергія Гнойового з традицією українського сакрального живопису є, безперечно, художники-бойчукісти: саме вони в 20-х – 30-х роках ХХ століття стали використовувати в своїй творчості іконописні прийоми.
Ще одна риса, яка поєднує творчість Гнойового з бойчукістами, – це монументалізм його полотен. Андрій Будкевич згадує, що художник працював над картиною, прибивши її до стіни своєї хати, і писав так, щоб можна було роздивлятися полотно і зблизька, і з відстані до сотні метрів. Монументальне мистецтво якраз і розраховане на сприйняття з чималої відстані. Але щоб досягти ефекту монументальності, необов’язково творити полотна величезного формату (хоча багато картин митця мають великий розмір): цього можна домогтися, по-особливому змалювавши фігури людей та їхній одяг. Навіть картина «Зима на Ворсклі», що має, здавалось би, цілком буденний сюжет – чоловік на зимовій підлідній риболовлі, виглядає монументальною. Незвичне положення тіла, чіткі лінії грубих складок на одязі рибалки, обличчя, що більше нагадує лик, сам масштаб людської постаті на полотні – і ми розуміємо, що перед нами не просто зимове дозвілля, якого не цурався і сам художник, а символічний твір, де є тільки риби під льодом і людина, яка прислухається до їхнього життя і милується ним.
Поза всяким сумнівом, друзі й колеги Сергія Гнойового склали належну шану його творчості. Його картини в приватних колекціях та численних мистецьких галереях – теж свідчення таланту художника. Однак творчість Сергія Гнойового чекає діалогу з кожним із нас, і це було б для митця найкращим визнанням.
Роксолана Дудка
Обкладинка Юлії Деркач
Джерело
